– 3 – Марія Кортес

Віго не лише любить море, а й уміє кохати. 

Той, хто коли-небудь прогулювався вуличками Каско Вельйо[1], знає, що коли дихати глибоко, навіть тримаючи очі заплющеними, то натрапиш на якусь стежку, що приведе тебе до вулиць у низині.

Так було, коли Френсис Дрейк піднявся на пагорб Кастро, спалюючи все, що зустрічав на своєму шляху, коли помер Франко й, згідно з розповідями, народ гуляв і веселився до ранку.

Море ― це повітря Віго. 

Та коли дивитися від Сіеських островів, невеличкого архіпелагу, який утворює частину Національного парку островів Атлантичних, то невимовна краса міста стає ще очевиднішою. 

Сидячи на піску знаменитого пляжу Родас (або, якщо хочете, найуславленішого пляжу у світі, на думку одного з англійських журналів) можна добре роздивитися цей природний амфітеатр, який створив Бог або хтось за Його дорученням. 

Повернувшись у Віго, якщо ми підемо у зворотний бік від моря й перетнувши найстародавнішу частину міста, вийдемо на вулицю Принца, ми потрапимо в нові квартали; ці широкі проспекти запрошують нас звернути на них, зробити коло, а можливо, й вийти за межі міста.

У стародавні часи розташування будинків визначало напрямки та повороти вулиць.

Вулиці та провулки, які перетинають більшу частину європейських міст принаймні тих, які уникли воєн та катаклізмів і не були зруйновані, залишаються там, бо не можуть існувати більш ні в якому місті. 

Будинки й вулиці мусили пристосовуватися до перемін у часі, служачи людям, а отже, й будучи їхньою власністю. Жити на тій або тій вулиці або в якомусь кварталі означало те саме, що мати батька або матір. 

Натомість, у нинішній час, саме вулиці визначають, де нам буде дозволено й чи взагалі буде дозволено побудувати нові будинки, а отже, де люди зможуть жити.

Насамперед проектують будівлі й лише потім гуманізують краєвид! Якщо при спорудженні якогось будинку він випадково опиниться за межами відповідної лінії або кута, його можуть зрештою зруйнувати. 

Ми можемо й не помітити, як моя або наша вулиця перестає існувати, ставши для нас незнайомим місцем, яке можна пройти швидко або надто швидко.

Саме такі думки супроводжували Марію, коли вона підіймалася або спускалася між давньою і сьогоднішньою частиною міста: поблизу від річки місто було хаотичним і непрохідним, а вгорі панували порядок і прогрес, які спланував хтось, ніхто ніколи не знає, хто саме.

Одну з головних дорожніх особливостей міста можна знайти в його новій частині, наповненій комерцією та всіма формами капіталізму в його найчистішому вигляді ― я маю на увазі вулицю Венесуели.

Це була одна з тих іроній, які після обрання президентом Уго Чавеса в країні з тією самою назвою, примушували Марію всміхатися й, либонь, не тільки Марію.

Коли вона виходила з дому вранці, ще напівсонна й виштовхана старшими братами, щоби вчасно прибути до релігійного колежу, який був недалеко від її дому, їй завжди доводилося перетинати кордон між вулицями, збудованими так, бо в іншому напрямку їх не можна було збудувати й широкими й гарними вулицями, які хтось вирішив, що вони мають стояти, як тепер стоять.

Її життя розгорталося так, що вона майже не усвідомлювала, якій частині міста вона віддає перевагу. Їй подобалися обидві, вона почувалася так само добре, прогулюючись вулицями поблизу від річки, затиснутими між борделями, як і тоді, коли заходила до торговельного центру El Corte Ingles, щоб купити там свого першого підручника.

Страх і втіха, здавалося, йшли з нею попідруч у її житті: вона звикла засинати й прокидатися з цими друзями, які, здавалося, стежать за нею, ніби були з нею нерозлучними.

Коли її приводив до школи її батько Луїс, це означало, що вона не лише запізниться, а й, мабуть, пропустить весь перший урок.

Перехід у таких випадках надавав нагоду батькові для повчань, у яких теологія визволення змішувалася зі звинуваченнями у відсутності відповідальності. 

Коли приходили до колежу, це закінчувалося ще однією серією звинувачень, цілком подібною до першої за винятком теорії визволення, яка у випадку даного колежу та відповідної конгрегації, обмежувалася кількома випадами на адресу індіанців та священиків у віддалених місцевостях Латинської Америки.

Марію назвали Марією з вини кількох її тіток та кузин, які були Маріями, бо родина наполягала дотримуватися імен, що їх релігія вимагала давати своїм нащадкам протягом двохсот років, як стверджувала мати, й протягом двох тисяч років ― як переконувала бабуся. 

Життя в регіоні Галісії було стабільним і передбачуваним. Дощ випадав щодня приблизно о тій самій годині, ранковий туман підіймався лише після дванадцятьох ударів церковного дзвона й навіть постійні напади кораблів, які колись приходили під піратськими або англійськими прапорами, можна було прогнозувати. 

Строго кажучи, життя було передбачуваним і це було чудово, зокрема для чоловіків міста. Те саме можна сказати й про жінок, хоч вони таку передбачуваність не вважали чудовою.

Хоч би яким було її походження чи суспільний клас, навіть із початком нового століття, істина залишалася в тому, що жінка спочатку народжувалася чиєсь дочкою, потім ставала чиєюсь дружиною, матірʼю в переважній більшості випадків, потім бабусею, а іноді й прабабусею, якщо життя було до неї щедрим.

Дуже мало чого змінилося в житті галісійських жінок за винятком пагорбів, що оточували затоку і мірою того, як покривалися новими будівлями, поступово втрачали свою красу.

Батько Марії, Луїс Кортес, був чоловіком величезного зросту, розмовляв кількома мовами, випивав пляшку червоного вина, коли снідав, обідав або вечеряв, і потроху був обізнаний майже в усьому, крім того, він жив у кількох країнах із чудернацькими назвами і навчався в семінарії в Каталонії. 

Як наслідок усі родинні зустрічі відбувалися під звуки його голосу, оглушливого, як перекоти грому, та в ритмі його оповідок, які, будучи безперервно повторюваними, гарантували усім втіху, і звичайно ж, він усіх щедро частував вином, вином смачним, із вишуканим смаком.

Луїс Кортес був завершеним продуктом занепалої Іспанії, яка не втішалася своїм недавнім минулим і не покладала великих надій на близьке майбутнє. А що він не міг погасити історію, то йому залишалося дивитись на свою вітчизну як на країну суперечностей.

Навчаючись у семінарії, Луїс одного разу не зміг ухилитися від палкої дискусії з одним зі своїх колег, коли вони виконували групову роботу з історії духовності й урізав два ляпаси майбутньому священнослужителю, який сьогодні став єпископом десь на півдні Іспанії, коли той сказав йому, що всяка духовність має перебувати у своєрідному квадраті й мати межі, які не можна переступити.

Луїс був чоловік великий і терпіти не міг дрібʼязковості духу, а надто коли її прикривали авторитетом, що неминуче призвело до його розлуки із семінарією.

За великим чоловіком завжди існує велика жінка ― принаймні так усі кажуть ― і мабуть, саме такою була протягом останніх двадцятьох років Марія Луїза, мати Марії.

Будучи чоловіком великим, Луїс дуже рідко бачив свою Луїзу поза межами родини, хоч удома всі знали, хто в ньому гарантує повсякденні, невидимі чудеса, які дозволяли всім прожити день, від його початку й до кінця без прикрих інцидентів і протягом усього року принести мінімум жертв ― за винятком, звичайно, самої Марії Луїзи.

Марія Луїза мала сині очі, які влітку на тлі затоки Віго можна було легко переплутати з очима дочки; Марія мала не тільки материні очі, а й пристрасть до вина, смачного вина, яку запозичила в батька.

У величезній колекції дисків, що належала батькам, Марія мала особливий інтерес до творів Луїса Едуардо Ауте або просто Ауте для його друзів.

Коли Луїс ставив на програвач «Я тут пройшов», вона дивилася на матір, і їй хотілося плакати.

Я бачу тебе зовсім іншою

Це зовсім новий кармін.

Ти дуже гарна

А щастя зробить тебе ще гарнішою.

Думки в мене такі хлопʼячі,

Якби я тільки тут проходив,

Якби я тільки проходив тут…

 

Плакати від радості.

 

[1] Віго, Каско Вельйо ― це стародавня зона Віго, яка завжди залишалася всередині мурів. Вона виникла ще в ХVІ сторіччі, але вторгнення нападників, пограбування, пожежі та епідемії призводили до того, що не раз його руйнували й відбудовували, змінюючи вигляд його вулиць. Змережані майданчиками та ґанками, вони були тими місцями, де моряки влаштовували свої гулянки й збиралася молодь. Деякі з них зберігають весь смак давнини й заслуговують на те, щоб по них прогулятися. Вони проголошені памʼятниками культурного інтересу як історичні ансамблі.

Deixe uma Resposta

Preencha os seus detalhes abaixo ou clique num ícone para iniciar sessão:

Logótipo da WordPress.com

Está a comentar usando a sua conta WordPress.com Terminar Sessão / Alterar )

Imagem do Twitter

Está a comentar usando a sua conta Twitter Terminar Sessão / Alterar )

Facebook photo

Está a comentar usando a sua conta Facebook Terminar Sessão / Alterar )

Google+ photo

Está a comentar usando a sua conta Google+ Terminar Sessão / Alterar )

Connecting to %s