– 4 – Жозе, Зека, або просто – Зе

Жозе, Зека, або просто Зе. 

Кожну з цих форм можна було застосувати щоб покликати через вікно маленького хлопця, який згодом став великим, досить великимб – Жозе Аугусто Коста Терра. 

Спочатку його кликали щоб погратися в солдатиків, потім, щоб пограти в мʼяч, тобто у гру, якої він завжди терпіти не міг!, а згодом ― щоб він пограв на гітарі. 

Той, хто вибігав на вулицю Кастільйо з будинку номер десять, був завжди однією людиною, але той, хто його кликав ― ні. 

Жозе народився вже після 1974 року, він не памʼятав чи наступне літо було жарким[1], чи «Бенфіка»[2] виграла чемпіонат, але добре памʼятав, коли він уперше почув виступ Чіко Фініньйо[3] і концерти перших музичних груп португальського року. 

Відтоді як йому подарували старий радіоприймач для зали, він розмістив його на підлозі своєї кімнати й, дивлячись у стелю, слухав концерти клубу «Сержант Пімента» – радіопрограму яка супроводжувала його протягом вісімдесятих років, наділила сенсом його ночі та зробила його дні стерпними.

Жозе виріс занадто швидко, не тому що він так захотів, а тому, що так йому судилося; він мало цікавився розвагами та базіканням своїх однокласників і волів завжди носити під рукою книжку, – друга, який ніколи його не обманював і завжди був напохваті. 

Перший учень у всіх дисциплінах, крім фізкультури, він без жодних зусиль здобував найвищі оцінки в кінці кожного навчального року. Існують такі особи!

З другого боку, навіть маючи зріст у метр вісімдесят із гаком, він завжди перебував на околиці будь-якої гри. Коли він бачив як 22 особи, чи бодай десять осіб, або навіть чотири особи, ганяються за одним мʼячем, то всі ці хлопці здавалися йому розумово відсталими.

Він волів надто не напружувати мʼязи, аж поки одного дня йому подарували класичну гітару. У той день, поклавши пальці на струни, він зрозумів, навіщо йому дано руки.

У книгарні на розі вулиці він купив книжку, в якій давалися схеми акордів популярної музики, і швидко розвинув свої здібності, займаючись у групах, а потім і самостійно, бо він надто швидко випереджав усіх інших. 

Після шкільних уроків, домашніх справ і після тих доручень, які мати просила його виконати на вулиці, він зачинявся у своїй кімнаті і грав на гітарі протягом усього часу який він мав у своєму розпорядженні.

Спочатку пальці та сухожилля боліли йому від перенапруги, але з плином часу навіть вони з радістю терпіли години свого болісного щастя. Таке почуття він переживав у другій половині кожного дня. І зрештою зрозумів, що добра гра на гітарі мала більше шансів здобути йому коханку, аніж уміння грати в футбол. 

Родина Жозе була родиною нормальною, вона жила так само, як жили всі.

Його батько й мати працювали протягом цілого року, робили заощадження й відбували свої вакації в приємних місцях, намагалися догодити своїй спільноті, допомагали тому, хто потребував допомоги і майже завжди спали сном праведників. 

Не підкорявся загальним правилам людського співіснування лише Жозе, бо робив або те, що здавалося неприйнятним, або те, що не рекомендувалося робити. Нормальні слова для нього пахли затхлістю, як літній одяг, що його ховають на зиму до шухляд. 

Найкращою формою усунути погані запахи та думки, ушкоджені пліснявою, була одна й та сама: він грав на гітарі, аж поки батько стомлювався кликати його й заходив до кімнати, щоб повести його в залу.

З тими оцінками, які він одержував щороку, він нарешті здобув диплом, що дозволяв йому майже гарантовано вступити до будь-якого університету країни.

Але перед ним постала проблема: що робити далі зі своїм життям? Час минав швидко, й треба було ухвалити якесь рішення, але він вагався. Він терпіти не міг, коли на нього тиснули. 

Тим часом, як постійно твердив йому один із друзів, Жозе, схоже народився, як то кажуть, із хвостом, спрямованим на Місяць[4], й повертаючись із літнього фестивалю, який відбувся десь на півдні нашої країни, він познайомився в потязі з дівчиною, надзвичайно вродливою, яка виявилася студенткою першого року навчання на факультеті образотворчих мистецтв[5].

Вражена його зеленими очима, його зростом у метр вісімдесят сантиметрів, гітарою, якою він володів майстерно (чи всім цим у поєднанні?), напівпсевдоінтелектуальною, напівлівацькою балачкою, вона зрештою впала йому в обійми. 

Дівчина, яка спершу сиділа на лаві навпроти нього, а потім поруч із ним, виявилася справжнім скарбом. Вона розповіла йому що заклад, у якому вона навчалася, був природним притулком для людей вільних духом, а крім того, вона чудово цілувалася й мала фантастичні округлі груди.

Вони постановили, що він складе вступні іспити з дескриптивної геометрії та дизайну, а потім стали чекати результату, який оголосили на початку вересня і який не виявився для них несподіваним. Жозе офіційно став студентом дизайну комунікацій.

Його життя набуло нового сенсу, й батьки були щасливі. На його подив, від того дня він уже не мусив припиняти гру на гітарі, коли наставав час вечеряти, бо міг робити це, коли йому хотілося, за винятком неділі.

Єдина річ, про яку дівчина з літнього фестивалю забула згадати, що обрана нею школа митців примушує забагато працювати хлопця, який звик перебувати ночі та світанки на тижні, а також у кінці тижня в найкращих і найгірших барах та дискотеках міста. 

Він обожнював гуляти вулицями, коли ніч уже закінчувалася. 

Повертаючись із тривалих нічних розваг у товаристві друзів та подруг, він мав звичай складати мелодії, які в більшості випадків зникали, коли його тіло доторкалося до ліжка.

Літери змішувалися між собою. У кінці ночі для нього наставав повний хаос: він слухав, як люди співають, але кожен співав пісню, складену кимось іншим. 

Завжди лягаю на тебе[6]

Лише,

щоб на тебе лягти

А коли відчуваю тебе на собі

Наші тіла

досягають мети.

Для того, хто завжди робив усе, що йому заманеться, усвідомити, що він мусить жити життям, що відповідає нормам, – було новим досвідом, страхітливо пʼянким. 

Повернутися назад було неможливо…

[1] Тривалий Революційний Процес, який іноді називають «Тривалим Революційним Періодом» або найчастіше, позначають його абревіатурою ТРП ― означає, в широкому значенні, період революційних подій, який відбувся в історії Португалії, розпочавшись Із Революції Гвоздик, започаткованої військовим переворотом, який відбувся 21 квітня 1974 року й завершився схваленням Португальської Конституції у квітні 1976 року. Проте, в цьому стосунку, часто згадують про критичний період Жаркого Літа 1975 року по його початок і його кінець, який знайшов свою кульмінацію у Військовому Перевороті 25 листопада.
[2] Лісабонський Спорт і «Бенфіка» ― спортивний центр, що базується в Лісабоні. Його історичний еклектизм становить міцну базу вболівальників, упевнених, що Бенфіка є одним з найуславленіших клубів Португалії й одним із найпрестижніших на світовому рівні. «Бенфіка» учетверте тричі підряд виграла чемпіонат Португалії, досягши високого результату ― 14 виграних чемпіонатів за 18 років.
[3] Руй Мануел Гауденчо Велозо, що народився в Лісабоні 30 липня 1957 року є португальським музикантом. Співак, композитор і гітарист, він почав грати на гармонії у свої шість років. Згодом він дозволив собі потрапити під вплив Б.Б.Кінга та Еріка Клептона й опублікував у 1980 році, у свої двадцять три роки альбом під назвою «Мистецтво року», який зробив його помітною постаттю в панорамі національної музики. Частина з цього альбому утворила збірник «Чіко Фініньйо», один із найбільших успіхів творчості Руя Велозо та Карлоса Те, автора його текстів.
[4] Народився із хвостом, спрямованим на Місяць ― у Португалії кажуть про людину, якій щастить у коханні, в іграх та на службі.
[5] Факультет образотворчих мистецтв у Лісабонському університеті є інституцією публічного університетського навчання у сферах живопису, скульптури, дизайну спорядження, дизайну комунікації, мистецтва та мультимедіа, наук про мистецтво, спадщину та малюнок. Факультет також має свої філії в монастирі Святого Франциска, на майдані Національної Академії Красних Мистецтв неподалік від Шіаду.
[6] Мануела Мора Гведес ― Псевдонім Марії Мануели Гведес Утейро Перейри Моніс (Народилася в Кадавалі 23 грудня 1955 року); вона є телеведучою й португальською співачкою. Мала великий успіх, коли в 1981 році виконала «Єдину омріяну квітку» разом із піснею Мігеля Естевеса Кардозо «Був бурʼян і була проза».

Deixe uma Resposta

Preencha os seus detalhes abaixo ou clique num ícone para iniciar sessão:

Logótipo da WordPress.com

Está a comentar usando a sua conta WordPress.com Terminar Sessão / Alterar )

Imagem do Twitter

Está a comentar usando a sua conta Twitter Terminar Sessão / Alterar )

Facebook photo

Está a comentar usando a sua conta Facebook Terminar Sessão / Alterar )

Google+ photo

Está a comentar usando a sua conta Google+ Terminar Sessão / Alterar )

Connecting to %s