6 – 29 грудня 1989 року

Політичні зміни в Чехословаччині, які настали після колапсу Варшавського пакту спричинилися до того, що в кінці року відбулося велике свято, в якому Моніка взяла б участь, якби не сприймала все, що відбувалося, як справжню трагедію.

Її батько повернувся додому незадовго до подій, що розпочалися в Братиславі в четвер 16 листопада з мирної демонстрації студентів, яка пройшла по місту. 

З глибоким смутком спостерігала вона зі свого дому, як розвалювалося, наче виліплений із піску замок, усе те, у що вона вірила, чим жила, наслідуючи матір.

Батько, який був майже чужою людиною в житті Моніки ― а їй саме виповнилося 16 років ― нарешті повернувся додому зі зламаними руками й ногами, справжня знахідка для лікаря-ортопеда. 

То був справжній катарсис[1], який Моніка й Ата пережили протягом місяців, що тривали до того дня[2], коли Вацлав Гавел був обраний президентом Чехословаччини.

Перша розгубленість, бо вони не зрозуміли причину повстання, змінилася страхом перед помстою протестантів. І нарешті гордістю за те, що своїми криками вони підсилили голос невдоволених. 

Дні починалися рано спонтанними зборами на подвірʼях, які утворювали геометрію кварталу, а потім мандрами до інших кварталів, коли в цьому виникала необхідність.

Понад мільйон людей вийшли на вулиці вимагати відставки товариша[3] Мирослава Степана. У ці дні взаємини між двома жінками перейшли в новий вимір, який можна відчути лише тоді, коли двоє людей беруть участь у революції. 

Коли на початку січня вони повернулися додому, після того як товаришили тисячам інших людей, що на майданах чеських міст зустрічали прихід Нового року, вони побачили кілька поліційних автомобілів на початку своєї вулиці.

У ті дні це не могло бути новиною; у часи перемін чистки тих, котрі раніше перебували при владі, були все більш звичайним явищем, і вони все більше поширюватимуться, а надто в стосунку до тих, котрі брали безпосередню участь у тортурах і стратах супротивників режиму.

Поширилася чутка, що з будинку, в якому вони жили, їхнього чоловіка й батька, Йозефа Лавова, вивели попід руки на вулицю з пониклою головою і в наручниках, кілька агентів щойно утвореної поліції.

Нелегко було змиритися з тим, що протягом місяців, поки тривав суд над Йозефом, він найбільше потребував послуг ортопедії, бо слідчі нової влади не повірили історії, яку він розповідав про себе, й він мало не помер у камері тортур унаслідок реакції колишнього боксера на свій допит і покинув ту камеру зі зламаними руками й ногами. 

Понад двадцять років він жив у шкурі, яка йому не належала, щоб було легше стежити за життям інших.

У лікарні він прикидався лікарем, намагаючись викрити конспіраторів і те сам робив у стосунках з Атою, вдаючи себе її чоловіком. 

Від тієї миті, коли вона закохалася в молодика-дисидента, її життя стало також життям знаменитої СтБ , і хоч ми любимо, щоб наші друзі були близько, проте вороги іноді бувають ще ближче.

Після суду над Йозефом було оголошено про його розлучення з Атою, а через кілька місяців мати й дочка спробували розпочати нове життя. 

Вони обрали місцем свого нового проживання Прагу, чудову Прагу, яку за іронією долі ніколи не відвідували, бо Йозеф не мав часу, щоб їх прийняти: нове життя, нове місто.

Моніка заприсяглася матері, що вона не одружиться ніколи в житті і що житиме в цілковитій протилежності до того життя, яке вистраждала її мати. Вона буде глибоко щасливою до останнього дня у своєму житті.

[1] Катарсис ― Від грецького kátharsis, є словом, яке застосовується в різних контекстах, наприклад у трагедії, медицині або психоаналізі й означає «очищення». Згідно з Аристотелем, катарсис означає очищення душ завдяки емоційному розвантаженню, спричиненому драмою.
[2] Перемога революції була підсилена обранням бунтівного драматурга й правозахисника Вацлава Гавела президентом республіки (29 грудня). Вільні вибори, які відбулися в червні 1990 року легітимізували цей уряд і звільнили сцену для перемін, необхідних для того, щоб дати раду решткам влади Комуністичної партії та спадщині комуністичного періоду.
[3] Товариш ― Після Російської революції 1917 року комуністи користувалися цим словом замість звернення «господин», «пан» та інших подібних слів.Цей термін міг супроводжувати звання, щоб надати їм соціалістичного змісту, як наприклад, товариш генерал, при звертанні до армійського генерала. Цей термін має свій антецедент в добу Французької Революції, коли скасування аристократичних титулів і таких звертань, як monsieur і madame («пан» і «пані» відповідно) замінили звертанням citoyen (громадянин).

Deixe uma Resposta

Preencha os seus detalhes abaixo ou clique num ícone para iniciar sessão:

Logótipo da WordPress.com

Está a comentar usando a sua conta WordPress.com Terminar Sessão / Alterar )

Imagem do Twitter

Está a comentar usando a sua conta Twitter Terminar Sessão / Alterar )

Facebook photo

Está a comentar usando a sua conta Facebook Terminar Sessão / Alterar )

Google+ photo

Está a comentar usando a sua conta Google+ Terminar Sessão / Alterar )

Connecting to %s