Arquivo da categoria: Розалія де Кастро (Українською)

8 – Сила земного тяжіння

У середині девʼяностих років, крім того, що він став одним із постійних завсідників нічних шинків де збиралися такі ж, як і він, втрачені душі, він і далі грав на гітарі й удосконалювався в цій грі.

Жозе мав надзвичайно талановитого вчителя музики, якого звали Сильвано, певно одного з найкращих, які жили в їхній країні, а можливо, й у світі. Безперечно, його учневі здавалося саме так.

Сильвано втратив матір ще зовсім юним і використав страждання, яке в ньому накопичилося, як форму спокутувати жертву, що її він вимагав від своїх рук.

Коли він досяг найвищого визнання свого мистецтва, то, либонь, йому залишилося трохи зачекати поки він перетвориться на легенду класичної гітари в планетарному масштабі. Проте замість удосконалюватися далі він зледачів і зупинився у своєму розвитку.

Жозе добре памʼятав той день, коли зрозумів, що його вчитель не хоче далі вдосконалювати своє вміння; за іронією долі, це сталося саме тоді, коли він вирішив припинити своє навчання у Сильвано.

Він щодалі більше ненавидів день. Світло, гамір на вулицях, експресивна енергія в деяких випадках або істерія в інших, були для нього нестерпними. Натомість ніч приносила справжню розраду.

Втіха сидіти й писати все, що спадає на думку, на паперових скатертинах, що накривали столи в шинках і тавернах, які він відвідував, слухати власну музику й дозволяти собі залишатися там, де він був, – були для нього хвилинами золотого щастя!

Часу для університету залишалося все менше. Насправді йому ніколи його не вистачало й не варт було дивуватися, що роки почали проминати його матрикул, що залишався незмінним від першого курсу.

Для Жозе усе завжди залишалося добрим, принаймні на перший погляд. Будь-який несхвальний коментар або докір він завжди сприймав з усмішкою й відповіддю зразка “Не турбуйся, будь щасливим[1].”

Мати Жозе та кілька його друзів були стурбовані його очевидною неспроможністю жити в зонах, таких близьких до лінії, яка розділяє людей розумних і людей божевільних. Але розмовляти з ним про це було надзвичайно важко. 

Стосовно того світу, який його оточував, він змінився мало, за винятком того, що навчився грати нову музику, а внаслідок цього в нього зʼявилися нові коханки, випадкові дівчата, кожну з яких він здобував після того, як виконував нову мелодію.

Досить було подивитися на фотографії, які змінювалися під склом на його робочому столі щоб зрозуміти, як змінився його репертуар. 

Коли він дивився на людей, що його оточували, він дивувався, чому вони анітрохи не цікавляться тим, щоб довідатися більше про життя і що воно підготувало для кожного з них?

Щоб не чути нарікань на себе, він майже хотів закінчити якийсь серйозний університетський курс, улаштуватися на серйозну службу й, навіть, одержувати платню в кінці кожного місяця! 

Але на саму думку про те, щоб зробити так, йому бракувало повітря, й він мусив підхоплюватися на ноги й ступати кілька кроків по кімнаті, щоб отямитися від кошмару. 

Люди, чиє життя відбувалося довкола нього, здавалися йому враженими якоюсь ментальною хворобою, це була юрба, яка ходила з блоками цементу, привʼязаними до ніг, не звертаючи уваги на те, що вони мають на руках крила, які дозволяють їм літати. 

Він памʼятав, як у ліцеї вчителька розповідала про силу тяжіння[2] яка втримує на землі людей і всі речі, але все це здавалося йому грандіозною змовою, мета якої – запобігти тому, щоб ми порушували порядок.

Під час нескінченних розмов у своєму улюбленому барі Есбосо в Алфамі[3], він зустрівся зі своїми колишніми колегами по університету. Вони почали влаштовувати там свої перші виставки живопису та скульптури, й те місце стало улюбленим для нових талантів.

Перед столом, за яким він сидів, розмістили картину великих розмірів, що затуляла всю стіну.

Під звуки East-West[4] Жозе намагався зрозуміти композицію тієї картини, яку бачив перед собою, але хоч як силкувався – не міг відчути того глибокого розуміння що ніби вислизало від нього.
Конструкція кожного його образу постійно руйнувалася образом наступним. Він був у захваті від цієї картини!

Вийшов на балкон запитати, чи картина продається і скільки вона коштує. Він не мав жодних можливостей купити її, але був зачарований нею.

[1] Не турбуйся, будь щасливим ― це пісня музиканта Боббі Макферріна. Вона вийшла в обіг 1988 року і стала першою піснею a capella, яка посіла перше місце в чарті Білборд Хот 100 і залишалася на ньому протягом двох тижнів. Назва пісні запозичена з цитати Мехер Баба (індійський містик і духовний учитель). В оригінальному музичному відео головні ролі зіграли Робін Вільямс і Біл Ірвін. Запис пісні зроблено в такий спосіб, що вокал Макферріна цілком накладається на «інструментальну частину» ― звуки створені ним самим. У результаті виникає ефект інструментального супроводу, хоч насправді Макферрін не використовував жодного музичного інструменту.

[2] Сила тяжіння є однією з чотирьох фундаментальних сил Природи, коли обʼєкти, наділені масою, притягуються одні до одних. Класично її описує закон Ньютона про універсальну силу тяжіння. Її відкрив і математично описав англійський фізик Ісаак Ньютон, а згодом її досліджували й вивчали протягом багатьох років. 

З погляду практичного життя гравітаційне тяжіння Землі наділяє обʼєкти вагою і примушує їх падати вниз, коли їх підкидають у повітря. 

Гравітація ― це причина, яка дозволяє Землі та іншим небесним тілам існувати: без неї матерія не могла б створювати космічні тіла, й життя, як ми його розуміємо, ніколи не виникло б. Гравітація також відповідає за те, що Земля та інші планети утримуються на своїх орбітах навколо Сонця, а Місяць на орбіті навколо Землі, а також за утворення морів та інші природні феномени.
[3] Альфама ― найдавніший район Лісабона. Розташований на схилі між Лісабонським замком і річкою Тежу. Його назву утворено від арабського Al-hamma, що означає фонтани або лазні.
[4] East-West ― це другий альбом Batterfield Blues Band, опублікований 1960 року в Electra Records. Мелодія, про яку йдеться, була натхнена нічною подорожжю першого автора пісень East-West Майка Блумфілда, яку він відбув 1965 року під час якої, як потім розповів покійний гітарист, він пережив одкровення щодо творів індійської музики.

– 7 – Прага

Моніка завжди вважала що волосся в неї гладеньке, бо її мати щовечора годинами розчісувала її довгого конячого хвоста[1]. Протягом дня Моніка мало цим переймалася, бо волосся їй не заважало, і вона ніколи про нього не думала. 

Коли вони вже розташувалися у Празі, Ата протягом тривалого часу залишалася вдома, працюючи над програмою щойно створеного Громадянського Форуму[2]. Незадовго до того, як їй виповнилося сімнадцять років, Моніка вирішила, що її компроміс із щастям не матиме стосунку до політичної долі країни, а тим паче з тим, що відбулося протягом останнього року. 

Поки мати подорожувала між Прагою та іншими містами, що вона робила бодай один раз на тиждень, Моніка хотіла навчитися чогось нового, ознайомитися зі своїм новим містом і здобути втіху в тій новій рутині, яку подарувало їй життя і зрештою вступила до Карлового університету[3], щоб вивчати соціологію на факультеті суспільних наук. 

Через пʼять років по тому як вона прийшла в Кампус де Руа Крізе у кварталі Їноніце гладенький кінський хвіст назавжди поступився розкішному кучерявому волоссю, що спадало по її плечах. 

Правду кажучи, її волосся ніколи не було гладеньким, і сімнадцятирічна дівчина стала тепер жінкою 22 років, такою зрілою, що інколи вона здавалася собі матірʼю своїх однокурсників, а надто хлопців.

Здобувши освіту із соціології вона стала спроможною пояснити, чому вона почала навчатися в одній країні, а закінчила в іншій[4].

Тим часом ніхто не цікавився резонами або причинами розвитку історії, який відбувався останнім часом. Кожен прагнув скористатися можливостями, які створювали зміни влади та політичні кризи. 

Молоді люди тепер дивилися в одному напрямку, ніби запозичили лазер в одному з голлівудських фільмів, які тепер без жодних заборон показували в усіх кінотеатрах.

Усі постійно намагалися знайти відповідь на фундаментальне запитання ― як заробляти гроші швидше і, якщо можливо, з набагато меншими зусиллями, аніж ті покоління, що залишилися позаду. 

Усе давнє пахло вологістю, насиченою потом, тяжкою ручною працею, й життя, як і руки, грубі та пошерхлі, хоч би скільки їх намащували кремом, ніколи не могло приховати того, що йому довелося витерпіти. 

Моніка, схоже, не брала участі в цій золотій лихоманці[5], яка поширилася в усіх країнах колишнього Східного блоку. 

Вона глибоко відчувала, що щастя не могло бути чимось зовнішнім у стосунку до людської істоти; більше грошей чи краща робота не означали, що людина матиме більше радості в кінці кожного дня.

Протягом шістьох місяців по закінченні свого навчання вона надсилала свою анкету до всіх підприємств та огранізацій, які могли мати певний інтерес до її професії. Небагато відповідей, які вона одержувала, були лише чемною формою повідомити їй що наразі вони її послуг не потребують.

То були важкі часи навіть для такої симпатичної жінки, як Моніка. Розумна й схильна міркувати раціонально, вона знала, що на сьогодні кількість безробітних соціологів не зменшиться.

Їй треба було на щось зважитися, щоб розвʼязати свою невідкладну проблему. Зазирнувши у свій гаманець, Моніка зрозуміла, що має лише кілька чеських крон, яких не могло вистачити навіть для елементарного виживання. 

Вона мусила пристосувати свої потреби до своїх можливостей й, опинившись у ситуації, в якій не було особливого вибору, прийняла пропозицію працювати офіціанткою в невеличкому ресторані в дистрикті Мала Страна.

Дні перетворювалися на тижні, а тижні ― на місяці.

Поза годинами служби, пізнього ранку й увечері, вона намагалася не нести своє тіло додому, щоб дати відпочити занімілим ногам. Натомість усміхалася своєю усмішкою номер пʼять (тобто своєю найгарнішою усмішкою!) й обходила пішки вулиці, інститути, підприємства, не втрачаючи надії ― своєї останньої зброї.

А щодо місяців, то вони почали перетворюватися на роки. 

У кінці кожного дня, коли ресторан закривали, Моніка полюбляла приходити до Стіни Леннона[6]

Вона приходила туди, як і багато людей, крім неї, які вірили в те, що сила любові все може, й зустрічалися, щоб поспівати й послухати спів, продекламувати вірші або просто прочитати послання на знаменитій стіні. Це було найвищим пунктом її дня, хоч вона мала б лягти спати ще кілька годин тому.

Одного вечора, серед багатьох інших, Моніка почула, як у маленькій групі, що зібралася навколо неї, заграли й заспівали рефрен, що певно, став однією з причин планетарного успіху Леннона ― Immagine.

Immagine there’s no heaven     Уяви собі, що немає неба

Its easy if you try                       Це неважко, якщо ти спробуєш

No hell below us                      Немає пекла під нами

Above us only sky                     Над нами лиш небесне склепіння

Imagine all the people               Уяви собі, що всі люди

Living for today…                     Живуть для сьогодні…

 

Immagine there’s no countries   Уяви собі, що немає країн

It isn’t hard to do                       Це неважко зробити

Nouthing to kill or die for         Нема за що вбивати чи помирати

And no religion too                   Нема ніяких релігій

Imagine all the people               Уяви собі, що всі люди

Living life in peace…                 Живуть у мирі…

Вона подивилася в небо й побачила зірку, що сяяла набагато яскравіше, аніж будь-яка інша. Їй здалося, що ця зірка сяє тільки для неї, і вона поринула в уяву.

 

[1] Конячий хвіст ― це зачіска, в якій усе або більша частина волосся дівчини відгортають із її обличчя, зʼєднують на задній частині голови і скріплюють його шпилькою, резинкою або чимось подібним там, де воно звисає. Назву такій зачісці дали завдяки її схожості з кінським хвостом (в англійській мові вона відома під назвою ponytail, «хвіст поні»).
[2] Громадянський Форум був групою, яка захищала бюрократичну реформу та громадянські свободи. Його лідером був дисидент і драматург Вацлав Гавел. Умисне уникаючи ярлика «партія», тобто слова, яке мало негативний зміст під час попереднього режиму, Громадянський Форум швидко здобув підтримку мільйонів чехів, як і його словацький відповідник Громадськість проти Насильства.
[3] Карловий університет у Празі є одним із найдавніших і найбільших університетів Чеської Республіки. Заснований у 1348 році, він став першим університетом у Центральній Європі й також вважається найдавнішим німецьким університетом. Він є одним із перших університетів у Європі, які ніколи не припиняли своєї діяльності.
[4] 1 січня 1993 року Чехословаччина мирно розпалася на дві держави, з яких вона складалася, на Чеську республіку й Словацьку республіку.
[5] Золотою лихоманкою називають період міграції робітників, несподіваної й масивної в ті регіони, де було відкрито великі кількості золота. Найвідоміша золота лихоманка мала місце в Каліфорнії в 1849 році. Цікаво, що мало золотокопачів забагатіли, тоді як постачальники цих та інших комерсантів здобули великі вигоди з таких процесів.
[6] Стіна Леннона ― це стіна в Празі, в Чеській Республіці. Колись нормальна стіна, з 1980 року вона вкрилася графіті, що надихалися Джоном Ленноном та ліричними уривками з пісень групи Бітлз. У 1988 році стіна була предметом роздратування для комуністичного режиму Густава Гусака. Молоді чехи висловлювали своє невдоволення владою на стіні, й це призводило до сутичок між сотнями студентів та працівників таємної поліції на Карловому мосту, розташованому неподалік. Рух, у якому брали участь студенти іронічно називали «леннонізмом» і представники чеської влади описували тих людей як алкоголіків, людей із порушеною психікою, соціопатами та агентами Західного капіталізму. Стіна постійно змінюється, й первісний портрет Леннона давно зник під шарами нових написів та малюнків. Навіть коли якісь представники влади покривали стіну новим шаром фарби, на другий день вона знову була змережана написами та обкладена квітами. Сьогодні стіна репрезентує символ молодіжних ідеалів, таких як любов і мир. Вона належить Рицарям Мальтійського Ордену, які дозволяють обписувати її новими графіті й розташована у Велкопжеворське наместі (Майдані Великого Пріорату), Мала Страна.

6 – 29 грудня 1989 року

Політичні зміни в Чехословаччині, які настали після колапсу Варшавського пакту спричинилися до того, що в кінці року відбулося велике свято, в якому Моніка взяла б участь, якби не сприймала все, що відбувалося, як справжню трагедію.

Її батько повернувся додому незадовго до подій, що розпочалися в Братиславі в четвер 16 листопада з мирної демонстрації студентів, яка пройшла по місту. 

З глибоким смутком спостерігала вона зі свого дому, як розвалювалося, наче виліплений із піску замок, усе те, у що вона вірила, чим жила, наслідуючи матір.

Батько, який був майже чужою людиною в житті Моніки ― а їй саме виповнилося 16 років ― нарешті повернувся додому зі зламаними руками й ногами, справжня знахідка для лікаря-ортопеда. 

То був справжній катарсис[1], який Моніка й Ата пережили протягом місяців, що тривали до того дня[2], коли Вацлав Гавел був обраний президентом Чехословаччини.

Перша розгубленість, бо вони не зрозуміли причину повстання, змінилася страхом перед помстою протестантів. І нарешті гордістю за те, що своїми криками вони підсилили голос невдоволених. 

Дні починалися рано спонтанними зборами на подвірʼях, які утворювали геометрію кварталу, а потім мандрами до інших кварталів, коли в цьому виникала необхідність.

Понад мільйон людей вийшли на вулиці вимагати відставки товариша[3] Мирослава Степана. У ці дні взаємини між двома жінками перейшли в новий вимір, який можна відчути лише тоді, коли двоє людей беруть участь у революції. 

Коли на початку січня вони повернулися додому, після того як товаришили тисячам інших людей, що на майданах чеських міст зустрічали прихід Нового року, вони побачили кілька поліційних автомобілів на початку своєї вулиці.

У ті дні це не могло бути новиною; у часи перемін чистки тих, котрі раніше перебували при владі, були все більш звичайним явищем, і вони все більше поширюватимуться, а надто в стосунку до тих, котрі брали безпосередню участь у тортурах і стратах супротивників режиму.

Поширилася чутка, що з будинку, в якому вони жили, їхнього чоловіка й батька, Йозефа Лавова, вивели попід руки на вулицю з пониклою головою і в наручниках, кілька агентів щойно утвореної поліції.

Нелегко було змиритися з тим, що протягом місяців, поки тривав суд над Йозефом, він найбільше потребував послуг ортопедії, бо слідчі нової влади не повірили історії, яку він розповідав про себе, й він мало не помер у камері тортур унаслідок реакції колишнього боксера на свій допит і покинув ту камеру зі зламаними руками й ногами. 

Понад двадцять років він жив у шкурі, яка йому не належала, щоб було легше стежити за життям інших.

У лікарні він прикидався лікарем, намагаючись викрити конспіраторів і те сам робив у стосунках з Атою, вдаючи себе її чоловіком. 

Від тієї миті, коли вона закохалася в молодика-дисидента, її життя стало також життям знаменитої СтБ , і хоч ми любимо, щоб наші друзі були близько, проте вороги іноді бувають ще ближче.

Після суду над Йозефом було оголошено про його розлучення з Атою, а через кілька місяців мати й дочка спробували розпочати нове життя. 

Вони обрали місцем свого нового проживання Прагу, чудову Прагу, яку за іронією долі ніколи не відвідували, бо Йозеф не мав часу, щоб їх прийняти: нове життя, нове місто.

Моніка заприсяглася матері, що вона не одружиться ніколи в житті і що житиме в цілковитій протилежності до того життя, яке вистраждала її мати. Вона буде глибоко щасливою до останнього дня у своєму житті.

[1] Катарсис ― Від грецького kátharsis, є словом, яке застосовується в різних контекстах, наприклад у трагедії, медицині або психоаналізі й означає «очищення». Згідно з Аристотелем, катарсис означає очищення душ завдяки емоційному розвантаженню, спричиненому драмою.
[2] Перемога революції була підсилена обранням бунтівного драматурга й правозахисника Вацлава Гавела президентом республіки (29 грудня). Вільні вибори, які відбулися в червні 1990 року легітимізували цей уряд і звільнили сцену для перемін, необхідних для того, щоб дати раду решткам влади Комуністичної партії та спадщині комуністичного періоду.
[3] Товариш ― Після Російської революції 1917 року комуністи користувалися цим словом замість звернення «господин», «пан» та інших подібних слів.Цей термін міг супроводжувати звання, щоб надати їм соціалістичного змісту, як наприклад, товариш генерал, при звертанні до армійського генерала. Цей термін має свій антецедент в добу Французької Революції, коли скасування аристократичних титулів і таких звертань, як monsieur і madame («пан» і «пані» відповідно) замінили звертанням citoyen (громадянин).

– 5 – Реґґелі

Після трьох років праці в Коді Кфт Агнеса поступово піднялася від учениці до молодшого менеджера, старшого менеджера, аж поки стала директрисою відділу людських ресурсів, і в цьому не було нічого дивного, бо так складалося її життя. 

Вона пережила два роки страждань і драматичних відкриттів, хоч дванадцять годин повсякденної праці вона могла назвати найщасливішим часом кожного дня.

Незабаром по тому, як вона закінчила університет, її мати захворіла, і їй напророкували кілька місяців життя, які перетворилися на тижні. Либонь, слово оптимізм[1] ми запозичили в лікарів.

Після того як Агнеса офіційно вступила в доросле життя, її матері здалося, що вона виконала свою останню місію, тобто народила нову людину, й вона вирішила, що їй уже дозволено покинути світ, бо вона за ним не тужила.

Тепер Агнеса мала звичай починати й закінчувати свої дні в товаристві батька, за маленьким столиком у їдальні, намагаючись звикнути до мовчанки, яка ставала для неї дедалі нестерпнішою. Але того ранку в суботу, коли вона подавала на стіл спеціальний[2] сніданок, який у цьому домі готували вже 20 років, щось примусило час зламатися.

Батько швидко підняв погляд від спортивних відомостей, де розповідалося, що успіхи угорських команд на міжнародній арені є дуже скромними і сказав, що їй краще пошукати для себе нове помешкання,

Бо на початку наступного тижня до їхньої квартири мала переселитися давня подруга їхньої родини, яка навіть до того, як Агнеса закінчила готувати свої омлети, була проголошена пані Шемент або, якщо хочете, hölgy Шемент.

Агнесі заманулося схопити ніж[3], який лежав на одній із лавок на кухні, зі швидкістю, гідною найкращих таємних агентів, яких вона памʼятала з часів давнього Східного блоку та урвати в такий спосіб їхню розмову.

Батько не встиг би й помітити, що сталося; лезо ножа ковзнуло б по сонній артерії й зупинилося тільки тоді, коли встромилося б у неї. 

Агнеса пригадала, які цікаві речі розповідали, коли вона відвідувала курси першої медичної допомоги, обов’язкові в усіх навчальних закладах того часу.

Коли розривається аорта, залишаються можливими лише три удари серця. Якщо розривається сонна артерія, агонія триває дві хвилини. Якщо ушкоджена артерія у стегні, людина може жити протягом пʼятьох хвилин. 

Різниця полягає в тому, що розрив сонної або стегенної артерії можна взяти під контроль унаслідок негайного й ефективного втручання лікаря на відміну від аорти, яка, будучи ушкодженою, не піддається жодному лікуванню.

…Кавник засвистів, засвідчивши, що вода закипіла; Агнеса запитала батька, який чай він питиме, а тоді сказала, що в понеділок винайме нове помешкання й до кінця тижня покине дім. 

По суті, батько зробив їй послугу з майже двадцятирічним запізненням.

Після того ранку вона почала вільно дихати й згадуючи про ніж, який міг перетнути сонну артерію, дійшла висновку, що сама думка його схопити ніби визволила її для того, аби жити так, як їй завжди хотілося, підкоряючись своєму серцю, а не лише голові. 

Її життя вже не могло чекати другої нагоди й було готове на великий ризик, як то буває під час битви з биком.

Агнеса була в цілковитому захваті, адже тепер вона зможе сама ухвалювати рішення стосовно свого життя, будувати власні амбіції. 

Вона зрозуміла, що її розум наділений суперможливостями, і вона спроможна уявляти собі речі, які могли навіяти страх кожному, хто почув би, як вона їх прошепотіла. 

Увійшовши до своєї кімнати, поставила на ліжко кілька картонних ящиків, щоб почати готуватися до відʼїзду. Оглянулася навколо на записники та шкільні підручники, які зберігала в естетично досконалій формі на полицях, які оточували весь периметр її кімнати й кілька хвилин мовчала. 

Після цих кількох хвилин єдиною деталлю, яка привернула її увагу, був останній одержаний нею диплом. Він був підсумком і винагородою за 25 років її життя. 

Вона зняла зі стіни диплом в рамі, поклала до валізи і вийшла з дому, не сказавши жодного слова.

Подивившись від дверей на вулицю на веранду другого поверху, вона заприсяглася, що колишня Агнеса померла, була похована неподалік від могили матері й уже ніколи не повернеться назад.

 

[1] Оптимізм ― це такий настрій, коли ми бачимо речі з їхнього позитивного боку й завжди сподіваємося на щасливий кінець, навіть за дуже тяжких ситуацій. Він протиставлений песимізму. Протиставлення між оптимізмом і песимізмом також повʼязують із проблемою келиха: якщо він наповнений до половини, то вважається, що оптиміст скаже: цей келих «наполовину повний», а песиміст заявить, що він «наполовину порожній».
[2] Вілласреґґелі ― Буквально «сніданок із виделкою», який подають на свята або в спеціальних випадках. Часто в такі дні запрошують гостей. Можуть подаватися яйця з прянощами, холодний стейк, холодний салат, омлет із червоною рибою, млинці, körösött, кавʼяр, паштет із гусячої печінки, фруктові салати, компот, фруктові йогурти, фруктові соки, шампанське, кондитерські вироби, тістечка, домашнє печиво.
[3] Кулінарні ножі призначені для розрізання, розділення на окремі шматки мʼяса, курятини, що кухарі часто роблять у залах найкращих ресторанів у присутності клієнтів. Інструментами найкращої якості є ножі з руківʼям із синтетичного матеріалу й лезом із нержавійки, сплавленої з хромом-молібденом.

– 4 – Жозе, Зека, або просто – Зе

Жозе, Зека, або просто Зе. 

Кожну з цих форм можна було застосувати щоб покликати через вікно маленького хлопця, який згодом став великим, досить великимб – Жозе Аугусто Коста Терра. 

Спочатку його кликали щоб погратися в солдатиків, потім, щоб пограти в мʼяч, тобто у гру, якої він завжди терпіти не міг!, а згодом ― щоб він пограв на гітарі. 

Той, хто вибігав на вулицю Кастільйо з будинку номер десять, був завжди однією людиною, але той, хто його кликав ― ні. 

Жозе народився вже після 1974 року, він не памʼятав чи наступне літо було жарким[1], чи «Бенфіка»[2] виграла чемпіонат, але добре памʼятав, коли він уперше почув виступ Чіко Фініньйо[3] і концерти перших музичних груп португальського року. 

Відтоді як йому подарували старий радіоприймач для зали, він розмістив його на підлозі своєї кімнати й, дивлячись у стелю, слухав концерти клубу «Сержант Пімента» – радіопрограму яка супроводжувала його протягом вісімдесятих років, наділила сенсом його ночі та зробила його дні стерпними.

Жозе виріс занадто швидко, не тому що він так захотів, а тому, що так йому судилося; він мало цікавився розвагами та базіканням своїх однокласників і волів завжди носити під рукою книжку, – друга, який ніколи його не обманював і завжди був напохваті. 

Перший учень у всіх дисциплінах, крім фізкультури, він без жодних зусиль здобував найвищі оцінки в кінці кожного навчального року. Існують такі особи!

З другого боку, навіть маючи зріст у метр вісімдесят із гаком, він завжди перебував на околиці будь-якої гри. Коли він бачив як 22 особи, чи бодай десять осіб, або навіть чотири особи, ганяються за одним мʼячем, то всі ці хлопці здавалися йому розумово відсталими.

Він волів надто не напружувати мʼязи, аж поки одного дня йому подарували класичну гітару. У той день, поклавши пальці на струни, він зрозумів, навіщо йому дано руки.

У книгарні на розі вулиці він купив книжку, в якій давалися схеми акордів популярної музики, і швидко розвинув свої здібності, займаючись у групах, а потім і самостійно, бо він надто швидко випереджав усіх інших. 

Після шкільних уроків, домашніх справ і після тих доручень, які мати просила його виконати на вулиці, він зачинявся у своїй кімнаті і грав на гітарі протягом усього часу який він мав у своєму розпорядженні.

Спочатку пальці та сухожилля боліли йому від перенапруги, але з плином часу навіть вони з радістю терпіли години свого болісного щастя. Таке почуття він переживав у другій половині кожного дня. І зрештою зрозумів, що добра гра на гітарі мала більше шансів здобути йому коханку, аніж уміння грати в футбол. 

Родина Жозе була родиною нормальною, вона жила так само, як жили всі.

Його батько й мати працювали протягом цілого року, робили заощадження й відбували свої вакації в приємних місцях, намагалися догодити своїй спільноті, допомагали тому, хто потребував допомоги і майже завжди спали сном праведників. 

Не підкорявся загальним правилам людського співіснування лише Жозе, бо робив або те, що здавалося неприйнятним, або те, що не рекомендувалося робити. Нормальні слова для нього пахли затхлістю, як літній одяг, що його ховають на зиму до шухляд. 

Найкращою формою усунути погані запахи та думки, ушкоджені пліснявою, була одна й та сама: він грав на гітарі, аж поки батько стомлювався кликати його й заходив до кімнати, щоб повести його в залу.

З тими оцінками, які він одержував щороку, він нарешті здобув диплом, що дозволяв йому майже гарантовано вступити до будь-якого університету країни.

Але перед ним постала проблема: що робити далі зі своїм життям? Час минав швидко, й треба було ухвалити якесь рішення, але він вагався. Він терпіти не міг, коли на нього тиснули. 

Тим часом, як постійно твердив йому один із друзів, Жозе, схоже народився, як то кажуть, із хвостом, спрямованим на Місяць[4], й повертаючись із літнього фестивалю, який відбувся десь на півдні нашої країни, він познайомився в потязі з дівчиною, надзвичайно вродливою, яка виявилася студенткою першого року навчання на факультеті образотворчих мистецтв[5].

Вражена його зеленими очима, його зростом у метр вісімдесят сантиметрів, гітарою, якою він володів майстерно (чи всім цим у поєднанні?), напівпсевдоінтелектуальною, напівлівацькою балачкою, вона зрештою впала йому в обійми. 

Дівчина, яка спершу сиділа на лаві навпроти нього, а потім поруч із ним, виявилася справжнім скарбом. Вона розповіла йому що заклад, у якому вона навчалася, був природним притулком для людей вільних духом, а крім того, вона чудово цілувалася й мала фантастичні округлі груди.

Вони постановили, що він складе вступні іспити з дескриптивної геометрії та дизайну, а потім стали чекати результату, який оголосили на початку вересня і який не виявився для них несподіваним. Жозе офіційно став студентом дизайну комунікацій.

Його життя набуло нового сенсу, й батьки були щасливі. На його подив, від того дня він уже не мусив припиняти гру на гітарі, коли наставав час вечеряти, бо міг робити це, коли йому хотілося, за винятком неділі.

Єдина річ, про яку дівчина з літнього фестивалю забула згадати, що обрана нею школа митців примушує забагато працювати хлопця, який звик перебувати ночі та світанки на тижні, а також у кінці тижня в найкращих і найгірших барах та дискотеках міста. 

Він обожнював гуляти вулицями, коли ніч уже закінчувалася. 

Повертаючись із тривалих нічних розваг у товаристві друзів та подруг, він мав звичай складати мелодії, які в більшості випадків зникали, коли його тіло доторкалося до ліжка.

Літери змішувалися між собою. У кінці ночі для нього наставав повний хаос: він слухав, як люди співають, але кожен співав пісню, складену кимось іншим. 

Завжди лягаю на тебе[6]

Лише,

щоб на тебе лягти

А коли відчуваю тебе на собі

Наші тіла

досягають мети.

Для того, хто завжди робив усе, що йому заманеться, усвідомити, що він мусить жити життям, що відповідає нормам, – було новим досвідом, страхітливо пʼянким. 

Повернутися назад було неможливо…

[1] Тривалий Революційний Процес, який іноді називають «Тривалим Революційним Періодом» або найчастіше, позначають його абревіатурою ТРП ― означає, в широкому значенні, період революційних подій, який відбувся в історії Португалії, розпочавшись Із Революції Гвоздик, започаткованої військовим переворотом, який відбувся 21 квітня 1974 року й завершився схваленням Португальської Конституції у квітні 1976 року. Проте, в цьому стосунку, часто згадують про критичний період Жаркого Літа 1975 року по його початок і його кінець, який знайшов свою кульмінацію у Військовому Перевороті 25 листопада.
[2] Лісабонський Спорт і «Бенфіка» ― спортивний центр, що базується в Лісабоні. Його історичний еклектизм становить міцну базу вболівальників, упевнених, що Бенфіка є одним з найуславленіших клубів Португалії й одним із найпрестижніших на світовому рівні. «Бенфіка» учетверте тричі підряд виграла чемпіонат Португалії, досягши високого результату ― 14 виграних чемпіонатів за 18 років.
[3] Руй Мануел Гауденчо Велозо, що народився в Лісабоні 30 липня 1957 року є португальським музикантом. Співак, композитор і гітарист, він почав грати на гармонії у свої шість років. Згодом він дозволив собі потрапити під вплив Б.Б.Кінга та Еріка Клептона й опублікував у 1980 році, у свої двадцять три роки альбом під назвою «Мистецтво року», який зробив його помітною постаттю в панорамі національної музики. Частина з цього альбому утворила збірник «Чіко Фініньйо», один із найбільших успіхів творчості Руя Велозо та Карлоса Те, автора його текстів.
[4] Народився із хвостом, спрямованим на Місяць ― у Португалії кажуть про людину, якій щастить у коханні, в іграх та на службі.
[5] Факультет образотворчих мистецтв у Лісабонському університеті є інституцією публічного університетського навчання у сферах живопису, скульптури, дизайну спорядження, дизайну комунікації, мистецтва та мультимедіа, наук про мистецтво, спадщину та малюнок. Факультет також має свої філії в монастирі Святого Франциска, на майдані Національної Академії Красних Мистецтв неподалік від Шіаду.
[6] Мануела Мора Гведес ― Псевдонім Марії Мануели Гведес Утейро Перейри Моніс (Народилася в Кадавалі 23 грудня 1955 року); вона є телеведучою й португальською співачкою. Мала великий успіх, коли в 1981 році виконала «Єдину омріяну квітку» разом із піснею Мігеля Естевеса Кардозо «Був бурʼян і була проза».

– 3 – Марія Кортес

Віго не лише любить море, а й уміє кохати. 

Той, хто коли-небудь прогулювався вуличками Каско Вельйо[1], знає, що коли дихати глибоко, навіть тримаючи очі заплющеними, то натрапиш на якусь стежку, що приведе тебе до вулиць у низині.

Так було, коли Френсис Дрейк піднявся на пагорб Кастро, спалюючи все, що зустрічав на своєму шляху, коли помер Франко й, згідно з розповідями, народ гуляв і веселився до ранку.

Море ― це повітря Віго. 

Та коли дивитися від Сіеських островів, невеличкого архіпелагу, який утворює частину Національного парку островів Атлантичних, то невимовна краса міста стає ще очевиднішою. 

Сидячи на піску знаменитого пляжу Родас (або, якщо хочете, найуславленішого пляжу у світі, на думку одного з англійських журналів) можна добре роздивитися цей природний амфітеатр, який створив Бог або хтось за Його дорученням. 

Повернувшись у Віго, якщо ми підемо у зворотний бік від моря й перетнувши найстародавнішу частину міста, вийдемо на вулицю Принца, ми потрапимо в нові квартали; ці широкі проспекти запрошують нас звернути на них, зробити коло, а можливо, й вийти за межі міста.

У стародавні часи розташування будинків визначало напрямки та повороти вулиць.

Вулиці та провулки, які перетинають більшу частину європейських міст принаймні тих, які уникли воєн та катаклізмів і не були зруйновані, залишаються там, бо не можуть існувати більш ні в якому місті. 

Будинки й вулиці мусили пристосовуватися до перемін у часі, служачи людям, а отже, й будучи їхньою власністю. Жити на тій або тій вулиці або в якомусь кварталі означало те саме, що мати батька або матір. 

Натомість, у нинішній час, саме вулиці визначають, де нам буде дозволено й чи взагалі буде дозволено побудувати нові будинки, а отже, де люди зможуть жити.

Насамперед проектують будівлі й лише потім гуманізують краєвид! Якщо при спорудженні якогось будинку він випадково опиниться за межами відповідної лінії або кута, його можуть зрештою зруйнувати. 

Ми можемо й не помітити, як моя або наша вулиця перестає існувати, ставши для нас незнайомим місцем, яке можна пройти швидко або надто швидко.

Саме такі думки супроводжували Марію, коли вона підіймалася або спускалася між давньою і сьогоднішньою частиною міста: поблизу від річки місто було хаотичним і непрохідним, а вгорі панували порядок і прогрес, які спланував хтось, ніхто ніколи не знає, хто саме.

Одну з головних дорожніх особливостей міста можна знайти в його новій частині, наповненій комерцією та всіма формами капіталізму в його найчистішому вигляді ― я маю на увазі вулицю Венесуели.

Це була одна з тих іроній, які після обрання президентом Уго Чавеса в країні з тією самою назвою, примушували Марію всміхатися й, либонь, не тільки Марію.

Коли вона виходила з дому вранці, ще напівсонна й виштовхана старшими братами, щоби вчасно прибути до релігійного колежу, який був недалеко від її дому, їй завжди доводилося перетинати кордон між вулицями, збудованими так, бо в іншому напрямку їх не можна було збудувати й широкими й гарними вулицями, які хтось вирішив, що вони мають стояти, як тепер стоять.

Її життя розгорталося так, що вона майже не усвідомлювала, якій частині міста вона віддає перевагу. Їй подобалися обидві, вона почувалася так само добре, прогулюючись вулицями поблизу від річки, затиснутими між борделями, як і тоді, коли заходила до торговельного центру El Corte Ingles, щоб купити там свого першого підручника.

Страх і втіха, здавалося, йшли з нею попідруч у її житті: вона звикла засинати й прокидатися з цими друзями, які, здавалося, стежать за нею, ніби були з нею нерозлучними.

Коли її приводив до школи її батько Луїс, це означало, що вона не лише запізниться, а й, мабуть, пропустить весь перший урок.

Перехід у таких випадках надавав нагоду батькові для повчань, у яких теологія визволення змішувалася зі звинуваченнями у відсутності відповідальності. 

Коли приходили до колежу, це закінчувалося ще однією серією звинувачень, цілком подібною до першої за винятком теорії визволення, яка у випадку даного колежу та відповідної конгрегації, обмежувалася кількома випадами на адресу індіанців та священиків у віддалених місцевостях Латинської Америки.

Марію назвали Марією з вини кількох її тіток та кузин, які були Маріями, бо родина наполягала дотримуватися імен, що їх релігія вимагала давати своїм нащадкам протягом двохсот років, як стверджувала мати, й протягом двох тисяч років ― як переконувала бабуся. 

Життя в регіоні Галісії було стабільним і передбачуваним. Дощ випадав щодня приблизно о тій самій годині, ранковий туман підіймався лише після дванадцятьох ударів церковного дзвона й навіть постійні напади кораблів, які колись приходили під піратськими або англійськими прапорами, можна було прогнозувати. 

Строго кажучи, життя було передбачуваним і це було чудово, зокрема для чоловіків міста. Те саме можна сказати й про жінок, хоч вони таку передбачуваність не вважали чудовою.

Хоч би яким було її походження чи суспільний клас, навіть із початком нового століття, істина залишалася в тому, що жінка спочатку народжувалася чиєсь дочкою, потім ставала чиєюсь дружиною, матірʼю в переважній більшості випадків, потім бабусею, а іноді й прабабусею, якщо життя було до неї щедрим.

Дуже мало чого змінилося в житті галісійських жінок за винятком пагорбів, що оточували затоку і мірою того, як покривалися новими будівлями, поступово втрачали свою красу.

Батько Марії, Луїс Кортес, був чоловіком величезного зросту, розмовляв кількома мовами, випивав пляшку червоного вина, коли снідав, обідав або вечеряв, і потроху був обізнаний майже в усьому, крім того, він жив у кількох країнах із чудернацькими назвами і навчався в семінарії в Каталонії. 

Як наслідок усі родинні зустрічі відбувалися під звуки його голосу, оглушливого, як перекоти грому, та в ритмі його оповідок, які, будучи безперервно повторюваними, гарантували усім втіху, і звичайно ж, він усіх щедро частував вином, вином смачним, із вишуканим смаком.

Луїс Кортес був завершеним продуктом занепалої Іспанії, яка не втішалася своїм недавнім минулим і не покладала великих надій на близьке майбутнє. А що він не міг погасити історію, то йому залишалося дивитись на свою вітчизну як на країну суперечностей.

Навчаючись у семінарії, Луїс одного разу не зміг ухилитися від палкої дискусії з одним зі своїх колег, коли вони виконували групову роботу з історії духовності й урізав два ляпаси майбутньому священнослужителю, який сьогодні став єпископом десь на півдні Іспанії, коли той сказав йому, що всяка духовність має перебувати у своєрідному квадраті й мати межі, які не можна переступити.

Луїс був чоловік великий і терпіти не міг дрібʼязковості духу, а надто коли її прикривали авторитетом, що неминуче призвело до його розлуки із семінарією.

За великим чоловіком завжди існує велика жінка ― принаймні так усі кажуть ― і мабуть, саме такою була протягом останніх двадцятьох років Марія Луїза, мати Марії.

Будучи чоловіком великим, Луїс дуже рідко бачив свою Луїзу поза межами родини, хоч удома всі знали, хто в ньому гарантує повсякденні, невидимі чудеса, які дозволяли всім прожити день, від його початку й до кінця без прикрих інцидентів і протягом усього року принести мінімум жертв ― за винятком, звичайно, самої Марії Луїзи.

Марія Луїза мала сині очі, які влітку на тлі затоки Віго можна було легко переплутати з очима дочки; Марія мала не тільки материні очі, а й пристрасть до вина, смачного вина, яку запозичила в батька.

У величезній колекції дисків, що належала батькам, Марія мала особливий інтерес до творів Луїса Едуардо Ауте або просто Ауте для його друзів.

Коли Луїс ставив на програвач «Я тут пройшов», вона дивилася на матір, і їй хотілося плакати.

Я бачу тебе зовсім іншою

Це зовсім новий кармін.

Ти дуже гарна

А щастя зробить тебе ще гарнішою.

Думки в мене такі хлопʼячі,

Якби я тільки тут проходив,

Якби я тільки проходив тут…

 

Плакати від радості.

 

[1] Віго, Каско Вельйо ― це стародавня зона Віго, яка завжди залишалася всередині мурів. Вона виникла ще в ХVІ сторіччі, але вторгнення нападників, пограбування, пожежі та епідемії призводили до того, що не раз його руйнували й відбудовували, змінюючи вигляд його вулиць. Змережані майданчиками та ґанками, вони були тими місцями, де моряки влаштовували свої гулянки й збиралася молодь. Деякі з них зберігають весь смак давнини й заслуговують на те, щоб по них прогулятися. Вони проголошені памʼятниками культурного інтересу як історичні ансамблі.

– 2 – Моніка Лавова

Коли Моніка народилася в околицях Братислави, її перші кроки вже були наперед визначені страхітливою Службою Державної Безпеки, всюдисущою СтБ[1].

Мати Моніки, Ата Лавова ― Ата Світакова в часи своєї дівочості ― була щонайменше найгарнішою дівчиною у Ровінці, яку вважали ворітьми до Братислави, а зовсім недавно вона стала кордоном з Угорщиною. 

Можна сказати, вона була чимось набагато більшим, аніж просто гарною. Повсюди, де вона проходила, вона залишала глибокий слід у серцях чоловіків, які мали необережність подивитися в неї.

Ата обожнювала комуністичний ідеал і все те, що він означав у її житті. У десять років вона була лідером своєї піонерської організації Соціалістичної Спілки Молоді[2] або PO SSM, як їх шанобливо називали. 

Але Ата також учинила кілька помилок.

Хоч вона брала участь у безлічі спортивних змагань і палких дебатів про стан своєї організації, її серце виявилося сильнішим, аніж катехиза, якої дотримувалися всі.

Вона закохалася в дуже гарного хлопця, з яким познайомилася в спортивному таборі, що його комуністична партія влаштувала в Криму, на березі Чорного моря, відомому під назвою Артек[3].

Від того дня Ата втратила своє серце, бо воно подалося за хлопцем, забравши із собою всю чистоту її шістнадцятьох років, які щойно їй виповнилися.

Повернувшись до Чехословаччини, вона зрозуміла, що віднині більше ніколи не закохається, і присвятила своє життя комуністичному ідеалу, що, як вона знала, ніколи її не зрадить; незабаром вона зустріла хлопця, що не був ані гарним, ані негарним, але був їй вірним й амбітним.

Йозеф Лавова, батько Моніки, навчався на останніх курсах медичного факультету. На початку сімдесятих років для всіх студентів столичного університету запровадили ще й курс ортопедії. 

Новостворена родина знала, що останні три роки навчання особливо складні, й тому Ата з маленькою Монікою переїхала до Братислави, а Йозеф оселився в гуртожитку Празького університету, роблячи переїзди між двома містами принаймні двічі на місяць.

На диво, Йозеф, по закінченні університету залишився в Празі, де став працювати в центральній лікарні, хоч кожної пʼятниці приїздив до Братислави, щоб провести вікенд із родиною.

Кожного серпня вони здійснювали паломництво до одного з найпрестижніших санаторіїв, які країна утримувала для найкращих і найвідданіших державі громадян Соціалістичної Республіки Чехословаччини. 

Моніка відчувала вдячність до зусиль тата, що по суті не бачив, як вона росте, проте вона розуміла, що життя було таким, яким воно було, й тому навряд чи він міг поводитися інакше. 

Завдяки генетичній спорідненості з матірʼю чи завдяки тому, що запозичила її наполегливість, Моніка також домагалася блискучих успіхів майже в усьому, в чому брала участь: у школі, в спорті, в мистецтві, у стосунках із подругами, а згодом і в стосунках із коханцями. 

Ідеалістка, що радісно готувалася вступити до комсомолу[4], мусила, проте, змінити свої плани, коли вже спакувала валізи, щоб їхати навчатися до Москви. 

Її батько Йозеф мусив повернутися додому, бо потребував догляду після автомобільної аварії, що мало не забрала йому життя. 

Мати й дочка докладали всіх зусиль, щоб йому допомогти, й тому Моніці довелося відкласти вступ до університету.

Дні минали у двох чергуваннях, під час яких мати й дочка не відходили від ліжка Йозефа.

Після того як стан батька трохи поліпшився, вони зрозуміли, що втрати його здоровʼя не обмежилися шістьма зламаними ребрами та чотирма вибитими зубами лівої щелепи, що він був скалічений не лише фізично, а й духовно.

Моніка виросла в типово совіцькій атмосфері, яка існувала в кожній квартирі, кожному домі та в палаці культури[5], де її мати Ата присвячувала свої зусилля створенню умов, за яких могла б існувати й розвиватися Нова людина. 

Протягом майже двадцятьох років вона керувала компанією в зоні, близькій до Нового Мосту, де високо вгорі досі існує знаменита Бистріца[6].

Проте все змінилося в кінці 1989 року, коли звістка про загибель Мартіна Сміда[7], який зрештою не помер, покінчила з мріями багатьох і започаткувала надії багатьох інших, що доти здавалися нездійсненними. 

Щодо Моніки, то життя в ту пору тішило її не менше аніж, скажімо, Жанну Агузарову[8].

[1] СтБ ― У колишній Чехословаччині служба Державної Безпеки (чеською мовою: Státní Bezpeĉnosť, словацькою: Štátna Bezpeĉnosť) або StB/ŠtB , була таємною політичною силою, працівники якої носили цивільний одяг, від 1945 року до того, як її було розпущено в 1990 році. Працюючи як агенція розвідки та контррозвідки, вона мала завдання придушувати будь-яку діяльність, яку можна було вважати антикомуністичною. 
[2] Чехословацькі юні піонери ― Чехословацький піонерський рух мало чим відрізнявся від подібних організацій, створених у східноєвропейських країнах. Як і в інших країнах піонерські однострої були дуже простими з неодмінним червоним галстуком.

Після совіцької окупації, що відбулася в 1968 році в чеському уряді та в комуністичній партії відбулися великі зміни, однією з яких був той факт, що всі дитячі організації примусили обʼєднатися в одну нову організацію PO SSM. Ті, котрі відмовлялися вступати до нової організації, що не рекомендувалося, мусили саморозпуститися. 

Популярність піонерів у Чехословаччині оцінити важко. Один чеський оглядач заявив, що «неможливо сказати, були вони популярними чи не були». Від 1970 року в колишній Чехословаччині альтернативи не було. Усі діти були піонерами. Дуже мало дітей залишалися поза лавами організації, участь у ній була фактично примусовою.
[3] Артек є міжнародним дитячим центром (колишній табір юних піонерів) на березі Чорного моря в місті Гурзуф, розташованим на Кримському півострові в місті Гурзуф, поблизу від Аю-Дага. Його вперше відкрили 16 червня 1925 року. Центр є частиною Державного Управління Справами.  
Спочатку табір приймав лише 80 дітей, але він швидко зростав. У 1969 році він мав площу в 3,2 кілометри квадратні. Табір мав 150 будівель, включаючи три медичні заклади, школу, кіностудію Артекфільм, три плавальні басейни, стадіон на сім тисяч глядачів і майданчики для кількох інших спортивних розваг. 

Артек вважався привілейованим місцем відпочинку для совіцьких дітей протягом свого існування, а також для дітей з інших комуністичних країн. У роки свого розквіту щороку 27 000 дітей за рік відпочивали в Артеку. Між 1925 і 1969 роками табір прийняв 300 000 дітей, включаючи понад 13 000 із 70 зарубіжних країн.
[4] Комуністичний Союз Молоді ― зазвичай відомий як комсомол (російське слово комсомол було утворене як абревіатура від російського Коммунистического Союза Молодежи) був молодіжним підрозділом Комуністичної партії Совіцького Союзу.

Куріння, пиття, танці, релігія, всяка інша діяльність, що її більшовики розглядали як загрозливу осуджувалася як «хуліганство». Комсомол намагався надати молоді альтернативні види розваг, які сприяли б поліпшенню суспільства, таких як волонтерська діяльність, спорт і політичні та драматургічні клуби.
[5] Палацами культури називали найбільші клуби в колишньому Совіцькому Союзі та в інших країнах східного блоку. Це були заклади, призначені для розваг та хобі: спорту, колекціонування, мистецтва тощо.
[6] Бистріца ― спеціальний заклад розваг у вигляді структури, схожої на летюче блюдце, де розташований ресторан під назвою УФО (з 2005 року; раніше він називався Бистріца) на вершині пілона заввишки 84,6 метра. До ресторану можна дістатися ліфтом, що підіймається з лівої опори.
[7] Мартін Смід був вигаданим чехословацьким студентом університету, якого нібито будо вбито під час поліційного нападу на студентську демонстрацію в Празі 17 листопада, що започаткувала Чехословацьку оксамитову Революцію. 
Звістку про смерть Сміда поширила Драгоміра Дражська, яка працювала портьє в студентському гуртожитку, розташованому в районі міста, що називається Троя. Дисидент Петр Уль повірив цій звістці й повідомив її в радіо «Вільна Європа», яка передала її в ефір. Звістка про загибель студента шокувала багатьох, і схоже, ця чутка сприяла поваленню комуністичного режиму в Чехословаччині.
[8] У середині вісімдесятих років російська співачка Жанна Агузарова додала перцю до безбарвного краху совіцької системи своїм могутнім голосом і незламною особистістю. Будучи спочатку вокалісткою групи «Браво», а потім співачкою соло, вона своїм непоштивим стилем та ексцентричністю перетворила себе на символ індивідуальності та інакодумства. Агузарова кинула виклик режимові гноблення, але її голос, наповнений тугою й романтизмом, зачарував мільйони любителів музики. Але Агузарова залишилася таємницею, якось без попередження виїхавши до Лос-Анджелеса, а потім заявивши, ніби вона спілкується з марсіанами. Аматори любили її за дивакуватість і користалися з кожної нагоди, щоб перетворити її темну та неймовірну біографію в легенду.

– 1 – Агнеса Шемент

Код Кфт мав свою контору на вулиці Молнар Ут 86, неподалік від центру Будапешта, у тій частині Пешта[1], яка лежить на лівому березі річки Дунай. 

З вікна на четвертому поверсі майже впритул можна спостерігати Буду, яка означає не лише Розбудженого або Просвіченого[2], а ту частину міста, яка вирішила покритися лісами й пагорбами, щоб у такий спосіб утворити досконалий пʼєдестал для будівництва Замку або Цитаделі. 

Код Кфт був прикладом нової угорської демократії; історичною програмою, яка понад двадцять років здійснювала управління людськими ресурсами та мільйоном мадярських службовців, які щомісяця одержували свою платню на одній із технологічних платформ за підписом Код Кфт. Між ними була й Агнеса Шемент, відповідальна за людські ресурси компанії. 

Усе стало можливим завдяки пікнікам[3] біля австрійського кордону. Схоже, лише представників Совіцького Союзу мучила печія після тих бенкетів. 

Агнеса була єдиною дочкою у своїх батьків, і їй судилося й далі залишатися єдиною, позаяк у шістдесяті роки мадярські подружжя побачивши, як їхні надії померли десь у середині серпня1968 року, зрозуміли, що їм треба зробити набагато більше, аніж від них вимагається, а багато дітей можуть лише завадити цій меті.

Вона народилася в родині інженерів, які зробили свою карʼєру у Відеотоні. Говорити про карʼєру у країнах, що належали до Варшавського пакту, власне, було таким собі евфемізмом і свідчило про вміння якось пристосуватися до життя.

Агнеса була найкращою ученицею у своєму класі початкової школи. Коли її перевели до ліцею вона стала найкращою ученицею серед усіх нових школярів, а коли вступила до престижного університету імені Корвінуса[4], то не варт було дивуватися, що саме вона стала найкращою студенткою свого навчального року. 

Агнеса була також єдиною дівчинкою в початковій школі, яка по закінченні уроків не гралася зі своїми співученицями та зі своїми ляльками; вона була єдиною дівчиною в ліцеї, яка досягла його останнього року, не маючи жодного коханця; і не варто дивуватися, що вона була єдиною студенткою університету, яка зберегла дівочість на день його закінчення.

Той день, коли вона одержала диплом магістра в Системах бізнесової інформації став водночас найщасливішим і найсумнішим днем її ще дуже короткого життя. 

Вона цілком досягла своєї мети в «карʼєрі». Їй було 22 роки, і вона мала перед собою нескінченну кількість підприємств, які охоче взяли б її на службу, забезпечивши її найближче майбутнє. Її батьки були щасливі чи принаймні вдавали себе щасливими, й вона знала, що відтепер, вона може засинати, не думаючи про свій завтрашній розпорядок дня, який муситиме ретельно виконувати, як вона це робила з шестирічного віку. 

У той день, повернувшись додому після святкового вечора з батьками, вона подивилася в дзеркало й побачила перед собою вродливу дівчину.

Роздягаючись, побачила, що ця дівчина, крім того що була гарна, мала набагато цікавіше тіло, аніж могли собі уявити її колишні подруги по школі. 

Лише в неї не було життя, яким би вона могла жити, бо все, про що вона мріяла було вже зроблено, бездоганно досягнуте. 

Сльози страждання, які зазвичай струменіли в її душі, у цю знаменну ніч були слізьми кривавими, які котилися по її обличчю, аж поки її здолала втома.

Вона мусила щось змінити у своєму житті, на краще або на гірше.

Хоч музика досі не часто супроводжувала її протягом небагатьох років її життя, того самого дня вона зустрілася з «Босом»[5] і відтоді вони ніколи не розлучалися. 

Музика, яку вона обрала у свій святковий день, не могла би бути більш доречною.

 

I’ve been knocking on the door that holds the the throne

I’ve been looking for the map that leads me home

I’ve been stumbling on good hearts turned to stone

The road of good intentions has gone dry as a bone

We take care of our own

We take care of our own

Whenever this flag’s flown

We take care of our own.

 

Я стукав у двері, які ведуть до трону

Я шукав мапу, яка мене привела б додому

Я спотикався на добрих серцях, що перетворилися на камінь

Дорога добрих намірів висохла, як кістка

Ми турбуємося про себе

Ми турбуємося про себе

Щоразу, коли цей прапор майорить

Ми турбуємося про себе.

[1] Пешт ― це східна частина на загальному плані міста Будапешт, що займає близько двох третин будапештської території. Він відокремлений від Буди річкою Дунай. В історичному центрі Пешта розташований будинок мадярського парламенту, площа Героїв і проспект Андраші. Топонім Пешт утворений від угорського слова Пешт, що означає «піч», «вогнище». 
[2] Просвічений ― З погляду класичної буддистської доктрини слово «Буда» означає не лише релігійного наставника, який жив у певну історичну добу, але цілу категорію просвічених людей, які досягли такої духовної реалізації.
[3] Пікнік, який дозволив підняти Залізну Завісу ― 19 серпня 1989 року кілька тисяч людей домовилися зібратися біля угорського міста Сопрон біля кордону з Австрією, на панєвропейський пікнік. Ця подія була організована партіями мадярської політичної опозиції і панєвропейським рухом Отто фон Габсбурга, санкціонована угорськими властями, які для цієї нагоди практично відкрили кордон на три години. Той пікнік став поворотним моментом в історії, який зрештою спричинився до підняття Залізної Завіси. 
[4] Університет імені Корвінуса в Будапешті є одним із найпрестижніших угорських університетів. Його названо імʼям угорського короля Матіаша Корвінуса.
[5] Брюс Фредерік Джозеф Спрінгстін (народився 23 вересня 1949 року) є американським музикантом і співаком та автором пісень. Він більше відомий своєю працею з Е. Стріт Бендом. Прозваний «Босом» Спрінгстін, широко відомий своїм брендом поетичної лірики, повʼязаної з американським робітничим класом, іноді політичними почуттями, сконцентрованими на його рідному штаті Нью-Джерсі, а також його енергійними виступами на сцені з 1970-х років до нинішнього десятиріччя із концертами, які іноді тривають по три години.

– 0 – Стіна Любові

Він був виснажений і втратив лік кілометрам, які подолав у той день.

Він уже не мав афіш, щоб наклеювати або приколювати їх, проминув усі ті місця, які, на його думку, могли допомогти йому передати своє послання.

Після стількох годин телефон жодного разу не задзвонив.

У чорних хмарах, що висіли над його головою, утворилася лише маленька розколина, шматочок неба, який поєднував його з нескінченністю всесвіту, двері в часі, які вселяли йому віру в те, що все ще було можливим.

Він сів на одну з лав на майдані Абатис і став дивитися вгору.

«Я божевільний, хіба ні?»

Молоді люди ― деякі старші від нього, деякі того самого віку, а деякі, мабуть, і набагато старші ― проминали його, байдужі до тягаря, що навалився на його думки.

― Але ж і Ти божевільний!

Він гучно зареготав, намагаючись застосувати всю енергію, якої в нього більше не було.

Трохи попереду кілька цікавих зривали фотографії з великої стіни, оздобленої кахлями, на яких білою фарбою були написані слова, розділені червоними крапками.

― Я не хочу Тебе образити. Але що Тобі стукнуло в голову, коли Ти надумав створити нас? Ти, либонь, сподівався, що ми будемо кращими, ніж ми є тепер?

Втома нескінченного дня тепер навалилася йому на ноги й на ступні, які так довго балансували на каменях, як балансує акробат на підвішених до стелі линвах.

Нічне повітря, яке наповнювало йому легені, підтверджувало за кожним подихом, що він існує.

Десь удалині, хоч співи уже й притихли, в його вухах усе ще відлунювала гра якогось вуличного музики, а може, то була інша музика, яка незмовкно звучала йому в голові.

“Je viens du ciel et les étoiles entre elles

Ne parlent que de toi

D’un musicien qui fait jouer ses mains

Sur un morceau de bois

De leur amour plus beau que le ciel autour

Dans la pénombre de ta rue

Petite Marie, m’entends-tu ?

Je n’attends plus que toi pour partir.”

 

“Я прийшов із неба й зірки

Говорять лише про тебе,

Про музиканта, чиї руки грають

На шматку дерева.

Про кохання, прекрасніше, ніж голубінь небес

У сутіні твоєї вулиці

Маленька Марі, ти мене чуєш?

Я чекаю лиш тебе, щоб податися геть.”

Це були не Престеж, а Френсис Кабрель[1], з його класичною присвятою своїй дружині.

А як його «Маленька Марі»? Він згадав про неї, тому що залишився живий. А позаяк він залишився живий, то мусив жити.

[1] Френсис Кабрель (народився 23 листопада 1953 року в Астафорі, Франція) ― французький співак, автор пісень і гітарист. Він опублікував кілька альбомів, переважно дотичних до фольк-музики з окремим вкрапленнями блюзів і кантрі. Кілька з його пісень, таких як «Чорнило твоїх очей» і «Маленька Марі» стали постійними фаворитами французької музики. 

Він народився у скромній родині, його батько був простим робітником, а мати працювала касиркою. Він має сестру Мартіну й брата Філіпа.

Підлітком він почув пісню Боба Ділана «Як Роллінг Стоун» що надихнула його взяти гітару й почати складати власні пісні. У свої шістнадцять років, захоплений музикою, він почав співати пісні Нейла Янга, Леонарда Коена та Ділана. Він вивчив англійську мову, перекладаючи тексти цих пісень. Згодом він скаже, що його гітара зробила його цікавішим для інших. 

Виключений із середньої школи в Ажані за порушення дисципліни, він пішов працювати до взуттєвої крамниці, водночас беручи участь у концертах рок-музики разом із гуртом «Рей Френк і Джазмен», який згодом став відомий під назвою «Галли», позаяк кожен із його учасників мав вуса. У той час Габріель був схожий на хіпі, з довгим волоссям і вусами.