Arquivo da categoria: – 7 – Прага

– 7 – Прага

Моніка завжди вважала що волосся в неї гладеньке, бо її мати щовечора годинами розчісувала її довгого конячого хвоста[1]. Протягом дня Моніка мало цим переймалася, бо волосся їй не заважало, і вона ніколи про нього не думала. 

Коли вони вже розташувалися у Празі, Ата протягом тривалого часу залишалася вдома, працюючи над програмою щойно створеного Громадянського Форуму[2]. Незадовго до того, як їй виповнилося сімнадцять років, Моніка вирішила, що її компроміс із щастям не матиме стосунку до політичної долі країни, а тим паче з тим, що відбулося протягом останнього року. 

Поки мати подорожувала між Прагою та іншими містами, що вона робила бодай один раз на тиждень, Моніка хотіла навчитися чогось нового, ознайомитися зі своїм новим містом і здобути втіху в тій новій рутині, яку подарувало їй життя і зрештою вступила до Карлового університету[3], щоб вивчати соціологію на факультеті суспільних наук. 

Через пʼять років по тому як вона прийшла в Кампус де Руа Крізе у кварталі Їноніце гладенький кінський хвіст назавжди поступився розкішному кучерявому волоссю, що спадало по її плечах. 

Правду кажучи, її волосся ніколи не було гладеньким, і сімнадцятирічна дівчина стала тепер жінкою 22 років, такою зрілою, що інколи вона здавалася собі матірʼю своїх однокурсників, а надто хлопців.

Здобувши освіту із соціології вона стала спроможною пояснити, чому вона почала навчатися в одній країні, а закінчила в іншій[4].

Тим часом ніхто не цікавився резонами або причинами розвитку історії, який відбувався останнім часом. Кожен прагнув скористатися можливостями, які створювали зміни влади та політичні кризи. 

Молоді люди тепер дивилися в одному напрямку, ніби запозичили лазер в одному з голлівудських фільмів, які тепер без жодних заборон показували в усіх кінотеатрах.

Усі постійно намагалися знайти відповідь на фундаментальне запитання ― як заробляти гроші швидше і, якщо можливо, з набагато меншими зусиллями, аніж ті покоління, що залишилися позаду. 

Усе давнє пахло вологістю, насиченою потом, тяжкою ручною працею, й життя, як і руки, грубі та пошерхлі, хоч би скільки їх намащували кремом, ніколи не могло приховати того, що йому довелося витерпіти. 

Моніка, схоже, не брала участі в цій золотій лихоманці[5], яка поширилася в усіх країнах колишнього Східного блоку. 

Вона глибоко відчувала, що щастя не могло бути чимось зовнішнім у стосунку до людської істоти; більше грошей чи краща робота не означали, що людина матиме більше радості в кінці кожного дня.

Протягом шістьох місяців по закінченні свого навчання вона надсилала свою анкету до всіх підприємств та огранізацій, які могли мати певний інтерес до її професії. Небагато відповідей, які вона одержувала, були лише чемною формою повідомити їй що наразі вони її послуг не потребують.

То були важкі часи навіть для такої симпатичної жінки, як Моніка. Розумна й схильна міркувати раціонально, вона знала, що на сьогодні кількість безробітних соціологів не зменшиться.

Їй треба було на щось зважитися, щоб розвʼязати свою невідкладну проблему. Зазирнувши у свій гаманець, Моніка зрозуміла, що має лише кілька чеських крон, яких не могло вистачити навіть для елементарного виживання. 

Вона мусила пристосувати свої потреби до своїх можливостей й, опинившись у ситуації, в якій не було особливого вибору, прийняла пропозицію працювати офіціанткою в невеличкому ресторані в дистрикті Мала Страна.

Дні перетворювалися на тижні, а тижні ― на місяці.

Поза годинами служби, пізнього ранку й увечері, вона намагалася не нести своє тіло додому, щоб дати відпочити занімілим ногам. Натомість усміхалася своєю усмішкою номер пʼять (тобто своєю найгарнішою усмішкою!) й обходила пішки вулиці, інститути, підприємства, не втрачаючи надії ― своєї останньої зброї.

А щодо місяців, то вони почали перетворюватися на роки. 

У кінці кожного дня, коли ресторан закривали, Моніка полюбляла приходити до Стіни Леннона[6]

Вона приходила туди, як і багато людей, крім неї, які вірили в те, що сила любові все може, й зустрічалися, щоб поспівати й послухати спів, продекламувати вірші або просто прочитати послання на знаменитій стіні. Це було найвищим пунктом її дня, хоч вона мала б лягти спати ще кілька годин тому.

Одного вечора, серед багатьох інших, Моніка почула, як у маленькій групі, що зібралася навколо неї, заграли й заспівали рефрен, що певно, став однією з причин планетарного успіху Леннона ― Immagine.

Immagine there’s no heaven     Уяви собі, що немає неба

Its easy if you try                       Це неважко, якщо ти спробуєш

No hell below us                      Немає пекла під нами

Above us only sky                     Над нами лиш небесне склепіння

Imagine all the people               Уяви собі, що всі люди

Living for today…                     Живуть для сьогодні…

 

Immagine there’s no countries   Уяви собі, що немає країн

It isn’t hard to do                       Це неважко зробити

Nouthing to kill or die for         Нема за що вбивати чи помирати

And no religion too                   Нема ніяких релігій

Imagine all the people               Уяви собі, що всі люди

Living life in peace…                 Живуть у мирі…

Вона подивилася в небо й побачила зірку, що сяяла набагато яскравіше, аніж будь-яка інша. Їй здалося, що ця зірка сяє тільки для неї, і вона поринула в уяву.

 

[1] Конячий хвіст ― це зачіска, в якій усе або більша частина волосся дівчини відгортають із її обличчя, зʼєднують на задній частині голови і скріплюють його шпилькою, резинкою або чимось подібним там, де воно звисає. Назву такій зачісці дали завдяки її схожості з кінським хвостом (в англійській мові вона відома під назвою ponytail, «хвіст поні»).
[2] Громадянський Форум був групою, яка захищала бюрократичну реформу та громадянські свободи. Його лідером був дисидент і драматург Вацлав Гавел. Умисне уникаючи ярлика «партія», тобто слова, яке мало негативний зміст під час попереднього режиму, Громадянський Форум швидко здобув підтримку мільйонів чехів, як і його словацький відповідник Громадськість проти Насильства.
[3] Карловий університет у Празі є одним із найдавніших і найбільших університетів Чеської Республіки. Заснований у 1348 році, він став першим університетом у Центральній Європі й також вважається найдавнішим німецьким університетом. Він є одним із перших університетів у Європі, які ніколи не припиняли своєї діяльності.
[4] 1 січня 1993 року Чехословаччина мирно розпалася на дві держави, з яких вона складалася, на Чеську республіку й Словацьку республіку.
[5] Золотою лихоманкою називають період міграції робітників, несподіваної й масивної в ті регіони, де було відкрито великі кількості золота. Найвідоміша золота лихоманка мала місце в Каліфорнії в 1849 році. Цікаво, що мало золотокопачів забагатіли, тоді як постачальники цих та інших комерсантів здобули великі вигоди з таких процесів.
[6] Стіна Леннона ― це стіна в Празі, в Чеській Республіці. Колись нормальна стіна, з 1980 року вона вкрилася графіті, що надихалися Джоном Ленноном та ліричними уривками з пісень групи Бітлз. У 1988 році стіна була предметом роздратування для комуністичного режиму Густава Гусака. Молоді чехи висловлювали своє невдоволення владою на стіні, й це призводило до сутичок між сотнями студентів та працівників таємної поліції на Карловому мосту, розташованому неподалік. Рух, у якому брали участь студенти іронічно називали «леннонізмом» і представники чеської влади описували тих людей як алкоголіків, людей із порушеною психікою, соціопатами та агентами Західного капіталізму. Стіна постійно змінюється, й первісний портрет Леннона давно зник під шарами нових написів та малюнків. Навіть коли якісь представники влади покривали стіну новим шаром фарби, на другий день вона знову була змережана написами та обкладена квітами. Сьогодні стіна репрезентує символ молодіжних ідеалів, таких як любов і мир. Вона належить Рицарям Мальтійського Ордену, які дозволяють обписувати її новими графіті й розташована у Велкопжеворське наместі (Майдані Великого Пріорату), Мала Страна.